Національний Пантеон: Між монументальністю вічності та примітивізмом тимчасовості
Пантеон не може виникнути на периферії, на болотистих ґрунтах, відчужених у громади за сумнівними схемами. Його місце — у серці столиці. Символічно і логічно, що такий комплекс має постати на місці колишньої «арки дружби народів», остаточно закриваючи сторінку колоніального минулого. Це не має бути чергова «халабуда» з фанери та пластику. Нація, що виборює право на існування в ядерну епоху, потребує монументальної споруди з бетону, каменю і сталі. Пантеону, чиї підземні яруси здатні витримати найважчі удари, а зовнішній вигляд — витримати випробування тисячоліттями.
Так, це складно. Так, це дорого. Такі комплекси будуються десятиліттями, бо вони є фундаментом державності, а не декорацією для чергового виборчого циклу.

Ключовим залишається питання: хто і з якою метою реалізує цей проєкт? Чи це буде справжнє вшанування, чи спроба «освоїти» мільярдні податки під прикриттям патріотичних гасел? Адже ідея повернення праху великих українців потребує не лише політичної волі, а й концептуальної чіткості.
Ми маємо дати відповідь: де спочинуть Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера та Андрій Мельник? Чи готові ми до гідного сусідства великих, чи знову допустимо методологічний хаос?

Неприпустимим є еклектичне змішування в єдиному сакральному просторі ідеологічних антиподів лише за хронологічним принципом. Пантеон не може стати місцем примусового “примирення” катів та їхніх жертв, творців держави та її руйнівників.

Недопустимо, щоб ідеологи українського державного чину, такі як Іван Багряний чи Юрій Шевельов, опинилися в одному ряду з Миколою Бажаном чи Віктором Домонтовичем — тими, чий літературний талант був нерозривно пов’язаний із системою радянського спецслужбівського нагляду. Так само неможливо уявити в єдиному меморіальному контексті постать засновника УПА Тараса Бульби-Боровця поруч із Сидором Ковпаком, який уособлював московсько-радянську каральну машину тієї ж епохи. Як не можуть сусідити Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький та намісники окупаційної адміністрації в особі Володимира Щербицького чи Петра Шелеста.

Окремої уваги заслуговує питання внутрішньої консолідації національного руху, яке в стінах Пантеону має знайти своє остаточне розв’язання. Послідовники Андрія Мельника та Степана Бандери не поб’ються між собою у їхній спільній спочивальні — так само, як не чинили чвар при житті самі Провідники, коли одночасно відвідували могилу свого вчителя Євгена Коновальця. Ця спільна пошана до витоків і спільного чину є запорукою того, що Пантеон стане місцем національного примирення та єдності, а не нових протистоянь.

Збір українських націоналістів різних фракцій на 20-ті роковини загибелі Євгена Коновальця, 23 травня 1958 року, на цвинтарі в Роттердамі (перший ряд, справа наліво: Микола Капустянський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Дмитро Андрієвський). 23 травня 1958 року.

Створення Пантеону у формі Володимирового Тризуба — це робота для фахівців із широким візіонерським баченням, а не для «експертів» з моментального хайпу.

Якщо нинішня владна вертикаль обмежиться підписанням стратегічних указів та залученням справжньої наукової спільноти для розробки концепції — це крок, який заслуговує на підтримку. Але якщо під виглядом святині нам намагаються продати черговий тимчасовий об’єкт із пластику, щоб швидше «прикурити» на логістиці перепоховань під час війни — то краще не чіпати прах героїв взагалі. Доля національної пам’яті занадто цінна, щоб ставати розмінною монетою для тих, чиї інтереси далекі від українського державотворення.

Микола Ляхович, правозахисник, політв’язень, психолог, доброволець (2014), засновник державної політики ціннісного Національно-патріотичне виховання, автор концепту суспільно-державних (національних) цінностей утвердження української національної громадянської ідентичності, військовослужбовець ЗСУ (2022-2024), засновник Інститут українського національного державотворення.

Візуалізація згенерована ШІ для настрою. Зображення має символічний характер і слугує лише для привернення уваги до суті концепції

P.S. У своєму новому дописі «ПАНТЕОН ZEЛЕНОГО КУРЦЯ» Микола Ляхович розкритикував ідеї створення Національного Пантеону в Києво-Печерській лаврі.

«Лише в хворій голові zeленого чиновника може визріти ідея перетворити Києво-Печерську Лавру в Національний Пантеон для упокоєння світських осіб. Адже серед Національних Героїв України не всі були православними християнами. Були й ті, які не були християнами взагалі, були представниками інших віросповідань або атеїстами. Відтак, це не лише неповага до Українського Духовного Національного спадку, яким є Києво-Печерська Лавра, це й неповага до частини з тих Національних Героїв і видатних Українських Національних Державників, які мали б бути упокоєні в Українському Національному Пантеоні. Це не просто чергова профанація «(д)ефективних менеджерів» неукраїнського племені «неармійського друга» Міндича — це небачене святотатство і ганьба!

Більш прийнятним було б виділити під Національний Пантеон територію кооперативу «Династія» під Києвом, з найпотужнішим маєтком «Вови», прізвище якого досі не названо. Раз той «Вова» не заявляє свої права на той маєток — то, значить, він і не проти, як і його три друга: Тімур, Андрєй і Алєксєй. Територія кооперативу «Династія» підходить не лише мальовничістю місця її розташування під Києвом. Вона, як нам відомо з оголошеного в суді, навіть посипана ґрунтом із цвинтарів. Тобто вони наче передбачили те місце для тих, які вже спочили…», — зазначив на своїй сторінці в соцмережах Микола Ляхович.

 
«Після Революції Гідності, коли москва анексувала Крим, спалахнула війна на Донбасі, а на сході та півдні України підняли голову московські колаборанти, стало очевидно: протистояти ворогу потрібно не лише на полі бою. Потрібно було негайно давати відсіч в інформаційному та просвітницькому просторі. Тоді на найвищому рівні прийшло розуміння: державі потрібна потужна система національно-патріотичного виховання.
У червні 2015 року в Адміністрації Президента створили профільну робочу групу. Її очолили двоє співголів — заступники Глави АП Ростислав Павленко та світлої пам’яті Андрій Таранов (який трагічно загинув за дуже дивних обставин уже у 2016-му). До групи увійшли десятки людей: урядовці, силовики, представники громадського сектору. Мені випала честь представляти там Міністерство молоді та спорту України як керівнику щойно створеного профільного відділу національно-патріотичного виховання.

Робоча група в АП (2015 р.)

І от тут почалися перші світоглядні бої. Більшість представників держорганів усе ще тягнули за собою “совковий” менталітет. Для них патріотизм асоціювався з радянською грою “Зарниця”. Вони категорично не хотіли чути слово “національне” і просували назву “Стратегія патріотичного виховання”. На першому ж засіданні мені довелося жорстко наполягти: патріотизм без “національного” масштабу — розмитий. Тоді й “ватники” називали себе патріотами, і просто існував “місцевий патріотизм” за принципом “моя хата скраю”. Нам потрібен був загальноукраїнський, національний фундамент.
Мене палко підтримала громадськість. Але справжнім зламом стереотипів став вчинок Андрія Таранова. Він був вихідцем із класичної московсько-радянської школи розвідки, говорив українською з помітним московитським акцентом, і спочатку я поставився до нього з недовірою. Проте Андрій Іванович виявився справжнім Державником. Він вислухав мої аргументи, підвівся, пройшов через увесь довгий стіл, міцно потиснув мені руку й сказав: “Я вас підтримую, все ви правильно кажете”. Після чого безапеляційно заявив силовикам: “За блок ідеології в Стратегії відповідатиме Микола Ляхович. Ніхто не проти?”. Заперечувати ніхто не наважився
Завдяки цьому в першу Стратегію національно-патріотичного виховання, яку Петро Порошенко підписав 13 жовтня 2015 року просто у військовому ліцеї в Кремінній на Луганщині, ми заклали чіткі ціннісні орієнтири: спадковість збройної боротьби від княжих дружин і козацтва до Січових Стрільців, Армії УНР та УГА, селянських антибільшовицьких повстань, Карпатської Січі, УПА, повстань українців у сталінських концтаборах, дисидентів, а також Героїв Небесної Сотні та АТО. Це дало поштовх: у 2016 році Уряд уперше в історії України виділив на національно-патріотичне виховання реальні гроші (10 мільйонів гривень), що дозволило нам провести близько сотні масштабних всеукраїнських заходів.
Проте та перша Стратегія мала серйозну ваду — вона була обмежена в часі й закінчувалася у 2020 році.
А далі настав 2019 рік. У новорічну ніч “із-за ялинки” московських корпоративів вискочив відомий персонаж із гаслом “какая разница”. Стало зрозуміло: якщо він прийде до влади, усе національне, мова й культура опиняться під загрозою реваншу. Потрібно було терміново рятувати систему національно-патріотичного виховання, Стратегія якого закінчувалася вже у 2020 році.
В АП на той час, після загибелі Андрія Таранова, просунути таке рішення самотужки було нікому. Тому я підготував доповідну записку на ім’я тодішнього Міністра молоді та спорту Ігоря Жданова. Він ідею повністю підтримав і направив офіційного листа до АП. Там національно-патріотичне крило швидко підхопило ініціативу, ми створили робочу групу з експертів і буквально штурмом переписали документ, зробивши Стратегію безстроковою та прибравши будь-які вікові обмеження (не лише для молоді, а й для всього суспільства). І тоді ж уперше вдалося в документ такого рівня внести розроблений мною ще у 2015–2016 роках концепт суспільно-державних (національних) цінностей (самобутність, воля, соборність, гідність), які зараз також стали основою ухваленого у 2022 році Закону Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності.

Представники експертної групи з розробки оновленої Стратегії національно-патріотичного виховання (2019 р.)

На початку квітня 2019 документ узгодили всі департаменти (хоча це теж далося з боями в установі якою керував Райнін). Документ лежав на столі Президента. І тут почався справжній детективний абсурд. Щойно надійні люди клали проєкт Указу Порошенку на стіл, як слідом заходили інші й завалювали його купами указів про нагородження та почесні звання — перед завершенням каденції кожен намагався “урвати” собі орден. Наш доленосний документ щоразу опинявся на самому дні, а час танув.
Я обдзвонював усіх, кого міг: міністрів, активістів, митців. Наші люди заходили до кабінету, перевіряли, чи не зник указ, і знову клали його наверх стосу. До боротьби долучився народний депутат Олег Петренко (ветеран добробату “Азов”). Він проявив себе як “великий комбінатор” у найкращому сенсі: дізнався, що 17 травня 2019 року в “Українському домі” відбудеться відкриття виставки “Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку” (яку, до слова, організував “Меморіал” імені Василя Стуса під керівництвом Степана Кубіва).

Петро Порошенко і Степан Кубів на виставці

Петренко з’ясував, що туди приїдуть і Порошенко, і легендарний Юрій Шухевич — син Головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Олег оперативно передав наш проєкт Стратегії НПВ Юрію Романовичу. Попри повну втрату зору, Юрій Шухевич залишався титаном націотворення. На виставці він підійшов до Президента Петра Порошенка й особисто вручив йому папери: “Петре Олексійовичу, підпишіть нарешті цей важливий указ”. Відмовити сину Романа Шухевича було неможливо.

Петро Порошенко тримає в руках той самий проєкт Указу, який йому щойно передав Юрій Шухевич (17 травня 2019 р.)

Результат? Пізно ввечері 18 травня 2019 року мені зателефонували: “Підписано!“.

Вишкіл на Поліссі. Рокитнівський район Рівненщини, 16–18 травня 2019 р.

 Я в той момент проводив військово-патріотичний вишкіл далеко на Поліссі, посеред ночі зірвався й помчав до Києва. На ранок указ з’явився на сайті. Це був Указ № 286/2019 — останній указ Петра Порошенка на посаді Президента України. Наступний документ на сайті вже підписував В. Зеленський. А 19 травня 2019 року в Биківні, коли Порошенко проходив повз, я міцно потиснув йому руку й особисто подякував за цей підпис.
Ця Стратегія проіснувала до вересня 2024 року, поки її таки не скасував “неармійський друг” Міндіча. Але вона повністю виконала свою історичну місію. Коли до влади прийшли уряди “какая разница”, які взагалі викреслили слово “патріотизм” зі своїх планів, цей безстроковий Указ став залізобетонним юридичним щитом для збереження системи національно-патріотичного виховання — бодай у частині підтримки відповідних громадських ініціатив. Вони не могли його ігнорувати: фінансування продовжувалося, громадські організації працювали. Завдяки цьому щиту ми встигли виховати покоління, яке в лютому 2022 року зустріло повномасштабну навалу москви зі зброєю в руках і чітким розумінням, що таке Українська Держава.
Світла пам’ять Андрію Таранову, Юрію Шухевичу та Степану Кубіву. Справа вашого життя вистояла у найважчу годину». 

Розповів  на своїй сторінці в соцмережах Микола Ляхович. 

Нагадаємо, 23 травня 2026 року було оголошено про створення громадянської ініціативи «Національно-патріотичний центр Миколи Ляховича» і початок підготовки до проведення вишколу з нагоди 50-річчя побратима Миколи Ляховича — Миколи Березового, який загинув у 2014 році під час перших спроб звільнити Іловайськ.