Національний Пантеон: Між монументальністю вічності та примітивізмом тимчасовості
Пантеон не може виникнути на периферії, на болотистих ґрунтах, відчужених у громади за сумнівними схемами. Його місце — у серці столиці. Символічно і логічно, що такий комплекс має постати на місці колишньої «арки дружби народів», остаточно закриваючи сторінку колоніального минулого. Це не має бути чергова «халабуда» з фанери та пластику. Нація, що виборює право на існування в ядерну епоху, потребує монументальної споруди з бетону, каменю і сталі. Пантеону, чиї підземні яруси здатні витримати найважчі удари, а зовнішній вигляд — витримати випробування тисячоліттями.
Так, це складно. Так, це дорого. Такі комплекси будуються десятиліттями, бо вони є фундаментом державності, а не декорацією для чергового виборчого циклу.

Ключовим залишається питання: хто і з якою метою реалізує цей проєкт? Чи це буде справжнє вшанування, чи спроба «освоїти» мільярдні податки під прикриттям патріотичних гасел? Адже ідея повернення праху великих українців потребує не лише політичної волі, а й концептуальної чіткості.
Ми маємо дати відповідь: де спочинуть Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера та Андрій Мельник? Чи готові ми до гідного сусідства великих, чи знову допустимо методологічний хаос?

Неприпустимим є еклектичне змішування в єдиному сакральному просторі ідеологічних антиподів лише за хронологічним принципом. Пантеон не може стати місцем примусового “примирення” катів та їхніх жертв, творців держави та її руйнівників.

Недопустимо, щоб ідеологи українського державного чину, такі як Іван Багряний чи Юрій Шевельов, опинилися в одному ряду з Миколою Бажаном чи Віктором Домонтовичем — тими, чий літературний талант був нерозривно пов’язаний із системою радянського спецслужбівського нагляду. Так само неможливо уявити в єдиному меморіальному контексті постать засновника УПА Тараса Бульби-Боровця поруч із Сидором Ковпаком, який уособлював московсько-радянську каральну машину тієї ж епохи. Як не можуть сусідити Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький та намісники окупаційної адміністрації в особі Володимира Щербицького чи Петра Шелеста.

Окремої уваги заслуговує питання внутрішньої консолідації національного руху, яке в стінах Пантеону має знайти своє остаточне розв’язання. Послідовники Андрія Мельника та Степана Бандери не поб’ються між собою у їхній спільній спочивальні — так само, як не чинили чвар при житті самі Провідники, коли одночасно відвідували могилу свого вчителя Євгена Коновальця. Ця спільна пошана до витоків і спільного чину є запорукою того, що Пантеон стане місцем національного примирення та єдності, а не нових протистоянь.

Збір українських націоналістів різних фракцій на 20-ті роковини загибелі Євгена Коновальця, 23 травня 1958 року, на цвинтарі в Роттердамі (перший ряд, справа наліво: Микола Капустянський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Дмитро Андрієвський). 23 травня 1958 року.

Створення Пантеону у формі Володимирового Тризуба — це робота для фахівців із широким візіонерським баченням, а не для «експертів» з моментального хайпу.

Якщо нинішня владна вертикаль обмежиться підписанням стратегічних указів та залученням справжньої наукової спільноти для розробки концепції — це крок, який заслуговує на підтримку. Але якщо під виглядом святині нам намагаються продати черговий тимчасовий об’єкт із пластику, щоб швидше «прикурити» на логістиці перепоховань під час війни — то краще не чіпати прах героїв взагалі. Доля національної пам’яті занадто цінна, щоб ставати розмінною монетою для тих, чиї інтереси далекі від українського державотворення.

Микола Ляхович, правозахисник, політв’язень, психолог, доброволець (2014), засновник державної політики ціннісного Національно-патріотичне виховання, автор концепту суспільно-державних (національних) цінностей утвердження української національної громадянської ідентичності, військовослужбовець ЗСУ (2022-2024), засновник Інститут українського національного державотворення.

Візуалізація згенерована ШІ для настрою. Зображення має символічний характер і слугує лише для привернення уваги до суті концепції

P.S. У своєму новому дописі «ПАНТЕОН ZEЛЕНОГО КУРЦЯ» Микола Ляхович розкритикував ідеї створення Національного Пантеону в Києво-Печерській лаврі.

«Лише в хворій голові zeленого чиновника може визріти ідея перетворити Києво-Печерську Лавру в Національний Пантеон для упокоєння світських осіб. Адже серед Національних Героїв України не всі були православними християнами. Були й ті, які не були християнами взагалі, були представниками інших віросповідань або атеїстами. Відтак, це не лише неповага до Українського Духовного Національного спадку, яким є Києво-Печерська Лавра, це й неповага до частини з тих Національних Героїв і видатних Українських Національних Державників, які мали б бути упокоєні в Українському Національному Пантеоні. Це не просто чергова профанація «(д)ефективних менеджерів» неукраїнського племені «неармійського друга» Міндича — це небачене святотатство і ганьба!

Більш прийнятним було б виділити під Національний Пантеон територію кооперативу «Династія» під Києвом, з найпотужнішим маєтком «Вови», прізвище якого досі не названо. Раз той «Вова» не заявляє свої права на той маєток — то, значить, він і не проти, як і його три друга: Тімур, Андрєй і Алєксєй. Територія кооперативу «Династія» підходить не лише мальовничістю місця її розташування під Києвом. Вона, як нам відомо з оголошеного в суді, навіть посипана ґрунтом із цвинтарів. Тобто вони наче передбачили те місце для тих, які вже спочили…», — зазначив на своїй сторінці в соцмережах Микола Ляхович.