Микола Ляхович з тіткою і дідусем Миколою Кононовичем (1977р)

Ці роздуми про перемогу над нацизмом у Другій cвітовій війні були написані в травні 2010 року, коли до влади прийшла кримінальна хунта Януковича. Дмітрій Табачнік, який зараз ховається від правосуддя за кордоном, тоді фактично став Гессом Путіна в Україні і почав активну фальсифікацію української історії, підганяючи її під ідеологічні стандарти Кремля. Саме тоді нам почали з новою силою нав’язувати «велику Вітчимову» війну, яка мала приховати правду про трагічні сторінки українського народу в роки Другої cвітової війни…   

Колись, ще в радянські часи, 9 травня було для мене надзвичайно великим святом. Майже щороку, напередодні цього свята, в школу запрошували ветеранів, які нам розповідали про ту війну. Серед тих ветеранів був і мій дідусь Микола Кононович (в честь якого мене власне й назвали!).

Я пишався своїм дідусем, бо в нього було чи не найбільше бойових орденів і медалей, які йому присвоювали на шляху від рідного поліського села аж до самого Берліна. Ніколи не забуду, як мій дідусь, витираючи сльозу, розповідав про війну, про те, як він боровся за “Батьковщину”, саме так, на поліському діалекті, називав дід Микола свою землю. Всі слухали ці розповіді інколи з ентузіазмом, а інколи глузували зі стареньких, коли вони починали повторювати заїжджені радянською пропагандою гасла…

В цих розповідях, завжди відчувались якісь недомовки… Особливо, коли з дитячою цікавістю починав допитуватись деталей, щоб відчути себе онуком героя, як у радянському кіно. Але цікавість не задовольнялась. Дідусь чомусь відразу змовкав… Бо не все було не так райдужно, як це показували в кіно…

З часом, прогалини заповнювались з розповідей бабусі, в якої навіть крізь страх перед тоталітарною радянською системою по- жіночому «розвязувався язик». В кінці кожної “крамольної” розповіді, бабуся по- змовницькому шептала: “тільки нікому не кажи, бо совєти покарають”.

Так от, мій дідусь почав із участі у партизанських загонах, які підпорядковувалися Фьодорову. Про якого й сам згадував як про нелюда, який міг розстріляти людину за найменшу провину. Навколо Фьодорова, для таких цілей, були гарно вишколені, прислані з Москви енкеведисти, як казав дідусь: “мордовороти у шкіряних чоботах” (всі інші ледь не в лаптях ходили!). Саме ці фьодоровці, зі слів дідуся, стріляли в спину, і могли будь-яку людину, запідозривши в будь -чому, піддати не- людським тортурам. Зі слів дідуся, один раз, коли вони були в лісах біля Рівного, він бачив, як фьодоровці зимою прив’язували до дерева, били і обливали холодною водою легендарного розвідника Кузнєцова!

З часом партизанський загін дідуся, влився до Ковпака і вирушив з ним в рейд. Дідуся Миколу, за його міцну вдачу, направили в розвідувальний відділ. За проявлену мужність при виконанні складних розвідувальних завдань дідуся неодноразово нагороджують. Але, з розповідей бабусі, якось дідусь потрапив у полон до німців та через два дні втік. Коли повернувся в свій партизанський загін, то сказав, що “загуляв у молодиці”, отримав декілька нарядів “внє очєрєді”, і до кінця життя нікому, крім бабусі, не розповідав про свій дводенний полон. Боявся, що з ним зроблять те, що робили на його очах фьодоровці з тими, хто побував у німецькому полоні… А одного разу дід Микола забув годинник на місці попереднього постою. За це молодий комірсар ледь не розстріляв дідуся за втрату майна. Врятували дідуся товариші-українці, які в буквальному розумінні стали стіною між ним та присланим Москвою комісаром з пістолетом…

Коли німецьких нацистів викинули за територію України, то загони Ковпака почали переформовувати в регулярну армію. А мій дідусь проходив у цей час лікування після поранення. Зрозумівши, що його Батьковщина вже звільнена від ненависних нацистів, дідусь відправився додому, в рідне село… І все було б нічого, якби під самісіньким селом дідусь не побачив, як молодий комісар намагався “експроприїровать” коня у вдови з трьома дітьми. Маючи загострене почуття справедливості, дідусь не зміг пройти повз цей комуно-більшовицький бєспрєдєл. Він підійшов до комісара, представився працівником місцевого військкомату, і вичитавши його за цей грабунок, сказав, що напише на нього рапорт. Комісар налякався, коня не забрав. Але запам’ятав прізвище дідуся і оскільки йшов в сторону військкомату, то перевірив сказане дідусем. З’ясувавши, що дідусь ні в якому військкоматі ніколи не працював, комісар підняв гвалт і сам написав рапорт на дідуся. Щоб не піддавати дідуся енкеведиським розслідуванням, місцеві воєнкомівці просто відправили дідуся (з пораненнями!) на фронт.

Потрапивши на фронт, дідусь зрозумів, що фьодоровці в партизанці були лише квіточками… Адже на фронті добре вгодовані енкеведисти дихали в спину щохвилини. Це було велике враження дідуся, бо він навіть не боявся сам розповідати в колі близьких, як поруч з ним вмирали від енкеведистського пострілу в спину його приятелі, які просто зупинялись під час атаки, щоб перезарядити зброю…

Десь в Прибалтиці (я довгий час думав, що під Альппами, а батько уточнив, що дід ішов через Білорусію-Прибалтику на Кенінгсберг), рота дідуся відбила у німців підвищення. Але по всій лінії фронту більше ніхто цю висоту взяти не міг. Тому сталіністи, без будь-якого дослідження і розвідки, не з’ясувавши розташування частин ЧА, підігнали “Катюші” і накрили тотальним обстрілом ракет всю лінію пагорбів. В результаті цього обстрілу від роти, в якій був дідусь, лишилось живими, але інвалідами, лише декілька солдатів – добра сотня загинула вмить. Дідуся, внаслідок цього обстрілу “Катюшею” сильно контузило і він назавжди втратив слух. А ще провалявся з місяць у санчастині без свідомості.

Про те, як радянські війська брали Берлін, дідусь розповідав у школі. А от проте, що робили радянські солдати з підкореними берлінцями (в основному жінками і дітьми), він зі сльозами розповідав лише домашнім. Дідусь був глибоко віруючим православним християнином, тому до кінця життя йому було соромно згадувати садистьку поведінку радянських мародерів, які грабували, гвалтували і вбивали без розбору мирних жителів Берліна…

Повернувшись з фронту в рідне поліське село, дідусь пристав жити до вдови красноармійця, який загинув у 44-му від розривної кулі у Фінляндії. Так перший чоловік моєї бабусі (дідусь моїх двоюрідних братів і сестер) загинув від кулі солдата, який виконував накази Манергейма, квіти до пам’ятника якому нещодавно покладав “георгієволєнточний” Дмітрій Мєдвєдєв…

Президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв кладе квіти до пам’ятника Манергейму, 20 квітня 2009 р.

Так от, став мій дідусь жити з вдовою, яка мала двох дітей від першого чоловіка, і своїх наживати…

Григорій Захарович Ляхович – перший чоловік моєї бабусі, який загинув у Фінляндії в 1944р. Сестра Григорія Ганна Захарівна Ляхович-Грицюк, була підпильницею ОУН, за що в 1945 році відправлена сталіністами в ГУЛАГ

Та не складалось життя переможцю, бо прийшла колективізація. Характерно, але головними “колективізаторами” були ті, хто відрубував собі на ногах пальці, щоб не йти на фронт, – це були такі собі тодішні симоненки. Щоправда, дідусь здав в колгоспне майно не все. Два мішки пшениці залишив на посів біля хати, бо треба ж було чимось годувати четверо дітей. Про ці два мішки пшениці довідались місцеві “колективізатори” і спробували вилучити. Ця спроба для них завершилась такими стусанами, що тікали “колективізатори” від дідуся до самої сільради. А в сільраді зателефонували в “район”. З райцентру за годину прилетіла “лєтучка”, набита все тими ж “мордоворотами в шкірянках“, які по звірячому дідуся, інваліда-фронтовика, побили на очах у дітей і всіх сусідів, лаючись московською мовою. А пшеницю, звісно, відібрали. Через цей глум, зі слів бабусі, дідусь ледь не наклав на себе руки… Через голод, який прийшов на Полісся разом з комуністами і “визволітєлямі” у 46-52 рр. в дідуся померло двоє дітей – Григорій і Михайло… (Дідусь після того все життя їздив по заробітках на різні будівництва і збір врожаю по всьому СРСР, щоб лише не бути прописаним рабом у колгоспі, а мати хоч якусь волю).

Два сірих, залізних хрести (ліворуч і праворуч), на передньому плані, під якими поховані Григорій і Михайло.

Тут доречно додати з розповідей бабусі, що прислані з Росії “прєдсєдатєлі” (так бабуся називала голів колгоспів та секретарів партії), довго в селі не затримувались. Як казала бабуся: “побув в селі два-три місяці –  і вже витягають з болота, з цуркою (пристрій для в’язання снопів льону, зручний для удушення) на шиї…”. Запитую бабусі: “А хто ж таке робив?”. “Холєру його знає” – казала бабуся – “Кого хлопци з лісу (так називали бульбівців і бандерівців з мельниківцями), а кого свої, з села, якщо допікли своїми поборами…”. Тому мені дико чути табачніківську теорію про “громадянську війну” на території Західної України у 1945-1960 рр. Адже всі мої земляки, не -залежно від політично-ідеологічної орієнтації, і навіть аполітичні поліщуки, боролись проти московсько-більшовицьких загарбників, допоки мали на те сили. Це була визвольна війна  проти надісланих окупантів і ,звісно, проти місцевих колабораціоністів, як і в кожній визвольній війні! Але це вже інша історія.

Ілюстрація до української народної казки “Соломяний бичок”, на якій виховуються українські діти

А ще колись напишу про прадіда Родіона, якого комуняки замордували в одному зі сталінських концтаборів під Донецьком за те, що він, тяжко поранений, потрапив у полон до нацистів. І можливо, про прадіда Конона, якого не долікували в медсанчастині, все гнали на фронти, і він помер на 45-му році життя відразу після війни у 1946 році.

Прадід Радіон Борушкін, з дружиною Ольгою, ще далеко до початку Другої Світової… Фото зроблено в Казані РФ, звідки вони походять

(Як мені розповідали, один з рідних братів мого дідуся Володимир, був танкістом і згорів у танку вже після 9 травня, у вересні 1945 року десь у Маньчжурії, але про нього я майже нічого не знаю)

Не знаю, чи варто розповідати про діда Степана, який, будучи підпільником СБ ОУН,  у 1943 році викрав і покарав місцевого начальника німецього гестапо… Але потім комуняки все одно назвали його “пособніком фашістов” і дали 25 років радянських концтаборів.

Весільне запрошеня діда Степана і баби Ольги… це вже було піля сталінських концтаборів

Сьогодні табачніки та інші януковічі його далі називають “пособніком”, створюють з комуняками коаліції, роздають московським олігархам те, за що мої дідусі воювали, а батьки те будували, не розгинаючи спини. І вся ця нечисть надягає “гєоргієвську” лєнточку, хоч нічим її не заслужила. І топчуть Хрещатик парадами після здачі національних інтересів.

Микола ЛЯХОВИЧ
9 травня 2010р.

P.S. Показовим є той факт, що після 9 травня 1945 року нацистський концтабір Бухенвальд був включений в систему ГУЛАГу. Фактично для українців закінчення Другої світової у 1945 році стало символізувати перемогу ГУЛАГу над Бухенвальдом, операції «Захід» (1947р) над остарбайтерством.

Ми не повинні себе обманювати, намагаючись перетягнути ковдру в Кремля. Закінчення Другої світової війни не стало закінченням вбивства і геноциду українців. Українці продовжили боротьбу за свою державність і свободу аж до 1960-х років. І зараз змушені її продовжувати на Донбасі. Власне, війна на Донбасі – це наслідок того, що, перемігши нацистів у Берліні, один зі злочинних режимів, який розпочав у 1939 році Другу світову війну, цивілізований світ не згуртувався і тоді ж не переміг другий анти-людський комуно-сталінський режим у Москві. Зараз нащадки сталіністів на тих самих маніпулятивних гаслах продовжують злочини проти людства на Донбасі. І доки не буде проведено нову Ялтинську конференцію, а відповідно і Нюрнберг-2, на яких засудять комуно-сталінізм разом з його ідеологічними нащадками в Кремлі, як  засудили гітлерівський нацизм, – доти не матиме Європа і світ миру і спокою.

Микола ЛЯХОВИЧ, на полігоні під час підготовки в добровольчому батальйоні на Сході України. 2014р.

ДОПОВІДЬ начальника відділу національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту Миколи Ляховича на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Військово-патріотичне виховання учнівської та студентської молоді: сучасні виклики та стратегія дій» (м. Миколаїв, 21-22 квітня 2015 р.) на тему: «Національно-патріотична свідомість і євроатлантичний стандарт –
основа військово-патріотичного виховання в новій Україні» 

Слава Україні!

Чергова російська агресія проти суверенітету і територіальної цілісності України у 2014 році оголила проблеми патріотичного виховання, а особливо відсутність військово-патріотичного виховання дітей та молоді в нашій країні. Як показав час, гібридна війна Кремля проти України почалась задовго до відвертого вторгнення сучасної Московської Орди в Русь-Україну.

Починалась окупація із завдання потужного інформаційного удару по українському гуманітарному сектору. Серед головної зброї, використаної в інформаційній війні, можна сміливо назвати агресивну русифікацію багатьох регіонів України, тотальну пропаганду міфології «русского мира», нав’язування сентиментів до тоталітарної спадщини Радянського Союзу і його окупаційних завоювань щодо вільних народів – і навіть суґестія ностальгії по Російській імперії та прищеплення почуття вини перед російськими деспотами, які самі зреклися Російського царського престолу на початку 20-го століття.

Все це відображалося як в ідеології антиукраїнського за своїм характером режиму кримінальної хунти Януковича, так і в роботі деяких громадянських інститутів, особливо на Сході і Півдні України. Провідниками антиукраїнської інформаційної війни Кремля в Україні були такі напрямки, як радянська тоталітарна ігрова система «Зарница», такі антиукраїнські феномени, як «Верное казачество» та різні проросійські «кадетські» рухи. Всі ці деструктивні щодо українського суспільства явища радянсько-російського походження на традиціях окупаційних тоталітарних систем нав’язували українцям, і перш за все українській молоді, принципи служіння «вітчиму», а не Батьківщині-Україні. Як результат було виховано тисячі колаборантів і путінських поліцаїв не лише в Криму і на Донбасі, але й по всьому Півдню і Сходу України, де Кремль вирішив створити міфічну «Новоросію», порушуючи право українського народу на самовизначення і на територіальну цілісність Української Держави.

Виходячи з вище наведеного, ми маємо чітко усвідомлювати, що недостатньо перейменувати «Зарницу» в «Патриота», «Небесну Сотню», чи Захисника Вітчизни», щоб перестати продукувати тітушок і «гарматне м’ясо» для неоімперських амбіцій Путіна і його агресивного оточення. Потрібно докорінно змінити всю світоглядну систему виховання в Україні, яка (починаючи з української педагогіки в школах) до цього часу ґрунтується на філософії тоталітарної радянської школи, що включає в себе навіть українофобські праці НКВСівця Антона Макаренка. Більше того, ще досі в українських школах викладають предмет «Захист Вітчизни», який є недоречною калькою з радянсько-російського пропагандистського штампу «Защита Отечества». От тільки справді патріотичне слово «Отечество» в російській мові походить від позитивного слова «Отец». У той час як український «аналог» цього слова – «Вітчизна» – нав’язаний українцям в періоди російської окупації України і походить в українській мові, вірогідно, від слова «вітчим». Тобто, незважаючи на відверту російську агресію проти нашої країни, в українських навчальних закладах продовжують за радянсько-кремлівськими зразками виховувати «захисників вітчимового», а не українських звитяжців, захисників України.

На мою думку, доречніше було б шкільний предмет військово-патріотичного виховання назвати українським шляхетним словом «Звитяга», щоб не дати навіть шансу пристосувати цей процес до неукраїнських явищ. Проте головним має бути, звісно, не форма – а суть військово- патріотичного виховання, в основі якого повинні знаходитися національно-патріотична свідомість і євроатлантичний стандарт.

Фактично військово-патріотичне виховання є частиною ширшого процесу національно-патріотичного виховання. Адже, як бачимо, українці зі зламаним етнокультурним кодом і зомбовані кремлівською пропагандою, такі, наприклад, як «Патриоты Донбасса», через низьку національно-патріотичну свідомість вбивають патріотів України і перетворюють свої ж рідні міста на руїни. При цьому без національно-патріотичної основи їх «військово-патріотична» підготовка створює для України лише велику шкоду, а не користь.

Відповідно першою сходинкою військово-патріотичного виховання має бути культурно-просвітницька робота з плекання української національної свідомості, захисту і розвитку самобутності українського народу, консолідації української нації навколо державотворення, на традиціях боротьби за Державну Незалежність і територіальну цілісність України. Тут в нагоді нам стануть нещодавно проголосовані, проте, на жаль, ще не підписані чотири Урядові законопроекти з дерадянізації України і українського суспільства.

Важливо активно долучати всіх суб’єктів військово-патріотичної підготовки до втілення у життя згаданих законів, особливо Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», в якому передбачено перейменування топонімів – і нові варто присвятити борцям за Державну Незалежність і територіальну цілісність України, і перш за все українського воїнства 20-го століття, щоб підкреслити глибокі традиції збройної боротьби за Українську суверенну Державу.

Перелік тих, кого треба шанувати і увічнювати як борців за Державну Незалежність України і традиції кого треба брати в основу військово-патріотичного виховання, є в Законі «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Для фундаментального розуміння молодими людьми необхідності захищати Україну від тоталітарного режиму Кремля необхідно буде скористатися можливостями, які надає Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років». Тобто долучати молодих людей до історичних розвідок про те, як діяла злочинна радянська система проти України і українців, піддаючи український народ русифікації, геноциду Голодоморами і висилкою в Сибір та інші віддалені регіони СРСР. Навіть якщо ці закони під тиском антиукраїнських сил не будуть остаточно введенні в дію, то всі суб’єкти військово-патріотичного виховання повинні орієнтуватися саме на їх стандарти.

Тут також важливо підкреслити, що козацьку традицію потрібно черпати перш за все з тих періодів, коли козаки не були затягнуті в кабалу деспотичного Московського Царства і стали служити «Царю и Отечеству». Взірцями козацького періоду мають бути особистості, які служили «Богу і Україні», як було до російського поневолення, а це Петро Сагайдачний, Іван Богун, Іван Виговський, Кость Гордієнко та інші визначні українські військові діячі, які розуміли, що Україні потрібно триматися подалі від деспотичної Московії з її ординськими традиціями.

Доречно буде згадати, що саме в цей період 95 років тому завершувався легендарний Перший Зимовий похід Армії УНР, який проходив Півднем України, у тому числі й з переможними боями українського війська над більшовицько-московськими окупантами в Миколаївській і Одеській областях. А скільки виховників, що займаються військово-патріотичною підготовкою дітей та молоді, знають деталі цього легендарного походу борців за Державну Незалежність України у 1919-1920 роках? Чи був проведений хоч один військово-патріотичний дитячо-молодіжний захід, присвячений цьому героїчному чину українського війська на теренах Миколаївської, Одеської та інших областей Півдня України, де саме і проходив цей легендарний похід?

Постер фільму Івана Канівця “Українська Революція (1917)”, в якому головну роль (Всеволода Петріва) виконував реконструктор і громадський активіст Богда Іванько (на світлтні з ліва).

Звісно, статистика сумна. Особливо в той час, як багато «виховників» вважають своїм обов’язком водити своїх вихованців до пам’ятників окупаційного періоду з радянсько-тоталітарною і відверто антиукраїнською символікою.

У той самий час вкрай важливо розпочати процес військово-патріотичної підготовки – з українізації привітань і звернень під час процесу виховання, форми одягу, стандартизації оформлення навчальних приміщень наочними посібникам (плакатами), наповнення їх бібліотеками, мультимедійними теками і таке інше. Все це повинно мати національно-патріотичний характер і базуватися на традиціях боротьби за Державну Незалежність України, а не на «шароварщині» гоголівсько-радянського зразку. Саме тому привітання «Слава Україні – Героям слава!», а також звернення «Друже», має карбуватися в українців з дитинства. А головним убором має бути або «мазепинка», або інший стилізований під неї головний убір.

Анастасія і Петрусь Ляховичі, у вишиванках змайстрованих бабусею. У Петруся мазепинка подарована хрещеним на День Незалежності України.
Світлинна зроблена на Поліссі в м.Дубровиця Рівненської області, взята зі сторінки Миколи Ляховича в соцмережах.

Це все пропонується робити для того, щоб нам не нав’язували знову чиїхось аналогів, а також щоб уникати подвійних тлумачень, наприклад, як з гарним козацьким зверненням «шановне товариство», що знівельовано радянсько-російським зверненням «товарищ». Багата українська мова і глибока національна українська військова традиція мають хороший синонім «Друже», який варто взяти на озброєння сучасного військово-патріотичного виховання. І за такими українськими стандартами потрібно перевірити всі світоглядні стандарти, включно з геральдикою для військово-патріотичного виховання в Україні, де мають домінувати крім синьо-жовтих ще й червоно-чорні кольори, що походять з тисячолітньої історії геральдики Володимира Великого і оспівані в українських народних піснях.

Що стосується євроатлантичного стандарту, то військово-патріотичне виховання дітей і молоді доречно розпочати за програмою з тактичної медицини, на основі методик НАТО, розроблених Світовим Конгресом Українців у програмі «Захист Патріотів». Вміння надати медичну допомогу собі та ближнім за стандартами НАТО, з його людиноцентричною цивілізованою філософією, має бути другим кроком у військовій підготовці після виховання національно-патріотичної свідомості. На основі програми з тактичної медицини «Захист патріотів» варто розробити ігрові змагальні заходи для дітей і молоді, щоб засвоєння цього життєво важливого навику проходило в найбільш прийнятних формах.

І лише на третьому етапі, після національно-просвітницької і медичної підготовки, можна приступати до вивчення тактичних військово-патріотичних предметів за євроатлантичним стандартом. Для цього варто максимально залучати українських вояків, які побували в зоні АТО і які пройшли тренування за стандартами НАТО або Ізраїлю. Доречно було б хоч на макетах демонструвати дітям і молоді високоякісну зброю країн євроатлантичного простору, яка за своїми характеристиками в рази перевершує техніку, що дісталася Україні після розпаду СРСР. І це буде наочним прикладом для молоді того, що Україна має продукувати у військово-технічній сфері, щоб бути успішною країною.

Микола ЛЯХОВИЧ під час нещодавнього робочого візиту в зону АТО, розглядає українську штурмову гвинтівку «Форт 221», розроблену за зразком ізраїльської «Тавор», скомпоновану по системі Буллпап. Світлину взято зі сторінки Миколи Ляховича у соцмережах.

Все це потребує розробки відповідної державної концепції
і програми, в яких буде вироблено методики і стандарти військово-патріотичного виховання в Україні, оновлено військово-прикладні професії, які б відповідали сучасним викликам і суспільно-політичній та економічній ситуації в нашій країні. А для популяризації цих напрацювань доцільно було б налаштувати випуск якісного, європейського зразку, молодіжний журнал військово-патріотичного змісту (з дитячим додатком до нього).

У Міністерстві молоді та спорту України створено відділ національно-патріотичного виховання, який, зокрема, працює над збором первинного матеріалу для розробки єдиної цільової державної Концепції і Програми національно-патріотичного виховання на 2016 – 2020 роки, що включатиме в себе і військово-патріотичне виховання. Закликаємо долучатися до цього процесу і інших фахівців – як з державних органів, так і представників громадянського суспільства, які мають досвід національно-патріотичного і військово-патріотичного виховання, але пам’ятаючи, що в основі цієї Концепції мають бути духовно-культурна самобутність українського народу, консолідація української нації навколо державотворення і традицій боротьби за Державну Незалежність і територіальну цілісність України.

Також відділ національно-патріотичного виховання Мінмолодьспорту разом з фахівцями і волонтерами Українського інституту національної пам’яті планує вже в цьому році розпочати серію просвітницьких семінарів для активістів дитячих, молодіжних і громадських інституцій, щоб донести правдиву історію щодо процесів державотворення в Україні – і це все з неприхованою метою дерадянізації гуманітарного простору. Будемо намагатися разом з УІНП залучати волонтерів-просвітників і національно-патріотичних виховників (інструкторів) до літнього дитячого таборування. Особливо варто відзначити, що Мінмолодьспорту разом з Міносвіти в цьому році розпочали масштабну підтримку на державному рівні національно-патріотичної ігрової системи для дітей і молоді «Джура», яка об’єднує в собі багато національно-патріотичних дитячих і молодіжних організацій, таких як «ПЛАСТ», «СУМ», «МНК» та інші патріотичні течії. Закликаємо й інших суб’єктів військово-патріотичного виховання долучатися до штабів ігрової системи «Джура», щоб разом її вдосконалювати і наповнювати змістом та цікавими для дітей і молоді національно-патріотичними заходами.

На цей час ми маємо велику кількість суб’єктів «військової підготовки» дітей і молоді, які зароджувалися і формувалися на радянсько-тоталітарних, а подекуди й відверто антиукраїнських засадах. Відверта військова агресія спадкоємців антиукраїнського сталінського режиму СРСР проти України в 2014 році змусила багатьох з них зробити переоцінку своїх геополітичних поглядів та нав’язаної роками пострадянської «вітчимової» ідеології.

Проте, не маючи українського коріння, такі активісти і організації, перейменувавшись із «Зарниц» у «Патриоты» і «Небесні Сотні», продовжують діяти за принципами піонерів і комсомольців, а це є так само, як відмовитися від Гітлера і діяти за традиціями “Hitlerjugend”. Пропонуємо лідерам таких організацій відкинути особисті амбіції і звернутися за методичною і просвітницькою підтримкою до традиційно національно-патріотичних громадянських інституцій, таких як «Пласт», «Спілка української молоді», «МНК», «Національний Альянс» та інші українські ініціативи, щоб вивчити досвід націєтворчих і державотворчих виховних заходів для дітей
і молоді і працювати в одних українсько-європейських стандартах, заради єдиної України.

А підрозділ національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України готовий завжди сприяти розвиткові та консолідації української нації, особливо у сфері молодіжної політики, як це гарантовано Державою в 11-й статті Конституції України.

Слава Україні!

Начальник відділу національно-патріотичного виховання
Міністерства молоді та спорту Микола Ляхович​

E-mail: NPVukr@gmail.com

21 квітня 2015 року

_____________
Доповідь зачитав у Миколаєві громадський активіст Богдан Іванько, який був делегований на цей захід відділом національно-патріотичного виховання Мінмолодьспорту, де також продемонстрував першу серію фільму Івана КАНІВЦЯ “Українська Революція (1917)”

Долучайтесь до сторінок в соцмережах “Facebook” і “ВКонтакт” де обговорюються питання національно-патріотичного виховання.